Чернівці – місто, розміщене на південному заході України за 40 км від румунського кордону. Чисельність населення міста станом на 1 грудня 2014 року становить 264 134 осіб. Територія Чернівців становить 153 км². Чернівці є історичною столицею Буковинського краю, місто відоме своїми архітектурними ансамблями, а пам’ятка архітектури «Резиденція митрополитів Буковини і Далмації» включена до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Перша письмова згадка про Чернівці в історичних документах датується 1408 роком. Назва міста походить від городища, яке згадується як Черн на Пруті (Чернъ на Прутѣ). До 1944 року місто офіційно називалось Черновіци.

Оборонний город на місці Чернівців заснував у другій половині XII ст. галицький князь Ярослав Осмомисл на лівому березі Прута, нове місто було побудоване на високому правому березі Прута.

З середини XIV ст. Чернівці, входили до складу Молдавії як прикордонне місто з Польщею, через них проходив торговельний шлях зі Львова на Сучаву. У 1488 році Чернівці стали центром Чернівецького повіту. За молдавського періоду вони користувалися самоуправою на магдебурзькому праві і як «вільне місто» підпорядковувалися безпосередньо воєводі.

Місто було спалене під час походу-відповіді після нападу молдавського воєводи Богдана Сліпого на Королівство Польське військами під командуванням коронного гетьмана Миколая Каменецького.

У XV–XVI ст. Чернівці були торговим центром з ярмарками, а 1538 року опинилися під турецькою зверхністю. Місто зазнало спустошень за воєн Молдавії з Польщею (1497, 1509, 1688 рр.), турками (1476 і 1714 рр.) і татарами (1626, 1646, 1650, 1672 рр.). Козаки (під проводом Богдана Хмельницького) побували у Чернівцях 1650 і 1653 рр. та після поразки під Полтавою взимку 1709–1710 рр. Переслідуючи їх, російське військо зайняло тоді вперше Чернівці. Місто зазнало спустошень від росіян, коли вони знову побували тут за російсько-турецької війни 1739 р., внаслідок чого воно перетворилося на невелике поселення. 1762 р. у ньому було ледве 200 дерев’яних будинків з близько 1200 мешканців.

Внаслідок чергової російсько-турецької війни 1768–1774 Чернівці були взяті російським військом та перейшли під владу союзної Австрії (1774–1918 рр). Від самого початку австрійського панування Чернівці стали центром Буковини — насамперед військової адміністрації (1774–1786 рр.), згодом цивільного управління у 1786–1849 рр. Буковинської округи, що входила до складу Галичини, 1849 р. автономного краю Буковини. 1864 р. Чернівці здобули повну міську самоуправу.

1781 року цісар Йосиф II видав патент (указ), яким всі парафії та монастирі в межах австрійської Буковини були об’єднані у одну єпархію та підпорядковані єпископові Досифеєві (Дозофтієві) Херескулу, єпископові Радовецькому. 12 грудня 1781 року єпископську катедру було перенесено до Чернівців. 1783 р. у Чернівцях постали ремісничі цехи, з кінця XVIII ст. почала розвиватися промисловість. На початку XIX ст. засновано гімназію, побудовано церкви св. Параскеви (1814–1862 рр.) і греко-католицьку (1825–1830 рр.). З 1832 р. у Чернівцях уконституювався магістрат на чолі з бургомістром.

Революційні події 1848 р. призвели до автономії краю і міста та до загострення політичного суперництва між українськими і румунськими національностями на Буковині. У середині XIX ст. дійшло також до пожвавлення економічного розвитку Чернівців (побудовано броварню, паровий млин, ґуральню, фабрику меблів, 1850 р. створено торговельну палату, 1877 р. — торгову біржу).

23 січня 1873 року вийшов імператорський декрет, відповідно до якого була утворена незалежна Буковинська митрополія, а митрополиту Євгенію Гакману було надано титул — архієпископ Чернівецький, митрополит Буковини й Далмації.

До розвитку Чернівців спричинилася побудова залізниці Чернівці — Львів (1866 р., продовження залізниці Відень — Краків — Перемишль — Львів), 1895 р. побудовано електрівню, 1897 р. введено в дію електричний трамвай, 1895–1912 рр. — водогін і каналізацію. Споруджено нові визначні будівлі: кафедральний собор (1844–1864 рр.), резиденцію буковинських православних митрополитів (1862–1882 рр.), вірменську церкву (1869–1875 рр.), єзуїтський костел (1893–1894 рр.), єврейську синагогу (1873–1879 рр.), міський театр (1904–1905 рр.), зал. двірець (1905–1908 рр.). Чернівці набули європейського вигляду (їх часто називали «малим Віднем»), хоч цей вигляд мала тільки центральна частина міста. 1895 р. у Чернівцях працювало понад 2500 робітників, а з 1910 — в місті було 2140 ремісників і 1400 торгівців.

До 1781 р. у Чернівцях була тільки одна народна школа (рум.). Австрійська адміністрація відкрила німецьку школу, а на 1869 р. було вже 6 шкіл з 26 учителями. Першу класичну гімназію засновано 1808 р., реальну — 1869 р., учительську семінарію чоловічу — 1860 р., жіночу — 1872 р. У другій половині XIX ст. засновано фахові школи: сільськогосподарську, ткацьку, ремісничу, 1827 р. вищу теологічну. У 1875 р. засновано Чернівецький університет з 3 факультетами. Під кінець австрійського панування в Чернівцях було 4 народні школи з українською мовою навчання.

Протягом Першої світової війни Чернівці тричі окупували російські війська (2.09.1914—20.10.1914; 27.11.1914—17.02.1915; 18.06.1916—03.08.1917 рр.).

Український крайовий комітет Буковини було створено 25 жовтня 1918 р. В Чернівцях перебував 2,5 тисячний полк Легіону УСС.

2 листопада відбувалося у Чернівцях велике народне віче за участи близько 40000 тисяч українців; більшість проголосувала за возз’єднання з Українською державою, проголошеною у Львові. Частина підтримала більшовицькі лозунги І.Клевчука, С.Канюка про союз із радянським Харковом. Віче одностайно висловило рішучий протест проти злочинних посягань на Буковину з боку румунських Установчих зборів (відбулись 27 жовтня), засудило підступну діяльність Румунської нац. ради на чолі з Я.Флондором. Головою Українського крайового комітету (Українським президентом) обрали Омеляна Поповича.

Організаторами інтервенції румунських військ на Буковину були акредитовані в Яссах американо-англо-французькі дипломатичні місії (Румунія брала участь у І-й світовій війні на стороні Антанти). 11 листопада 1918 р. румунське військо окупувало Чернівці, а 28.11.1918 р. румунський Генеральний конгрес Буковини проголосив приєднання Буковини і Чернівців до Румунії.

За румунської влади Чернівці залишилися адміністративним осередком Буковини. Незважаючи на румунське переслідування, вони і далі залишалися центром українського життя на Буковині. При кінці румунського панування Чернівці стали потужним економічним центром. 1936 року тут працювало 155 великих та 61 мала фірма. З 1938 по 1940 рік місто входило до Сучавського цинуту.

У червні 1940 місто та вся північна Буковина були анексована у Румунії Радянським Союзом і увійшла до складу Радянської України. У Чернівцях відбулися величезні зміни в національному складі населення: німців переселено 1940 до Німеччини, частина румунів переселилася до Румунії. Коли Німеччина напала на СРСР, 6 липня 1941 румунські та німецькі війська зайняли місто. Чернівці стали адміністративним центром губернаторства Буковина. Німці за допомогою румунської поліції вбили чи депортували до Трансністрії більшість єврейського населення. Було зруйновано синагогу, мости через Прут та ін. Цілковито розгромлено українське і єврейське громадсько-культурне життя, багатьох діячів заарештовано. Проте завдяки діяльності мера Чернівців Т. Поповича від депортацій та знищення було врятовано близько 20 тисяч чернівецьких євреїв.

Після відвоювання Чернівців радянським військом (29.3.1944) Чернівці стали обласним центром. До складу області крім районів Буковини (Заставнівський, Кіцманський, Вижницький, Сторожинецький, Глибоцький райони, частина Новоселицького і Герцаївського районів) увійшли і території, які раніше входили до складу Бессарабії (частина Новоселицького району, Хотинський, Кельменецький і Сокирянський райони). Також увійшла Герца з прилеглою територією, яка раніше завжди була румунською. З міста вибули поляки, натомість напливали українці, росіяни та євреї. З 1957 почалася розбудова Чернівців уздовж головної магістралі: вулиць Хотинська—Вокзальна (Гагаріна)—Леніна—Червоноармійська—Сторожинецька. У 1965 до Чернівців приєднано містечко Садгору (Садаґуру) на лівому березі Прута.